|
Невідома Азія. Вимираючий Китай?
Дракон з давніх часів вважався символом Китаю. Цей образ з легкістю можна назвати точним і в наш час – люта, але мудра голова, яка веде за собою гігантський тулуб (народ). У більшості людей навіть не виникне думки, - « А чи витримає тулуб голову? ». Серед українців, та й європейців в цілому побутує думка про невичерпний людський ресурс Китайської Народної Республіки. Чи навпаки, «тулуб» може потягти «голову» донизу, з небес на землю. Ці питання є надзвичайно актуальними для розвитку Піднебесної, яка зустрічає виклики глобалізації, намагаючись зберегти свою ідентичність.Ранок, на одній з паркових площ Пекіну знаходяться десятки людей, одні стоять, а інші проходять роздивляючись, оцінюючи, хтось щось розпитує, а хтось рекламує. З першого погляду можна подумати, що це щось схоже на ринок, але в такому випадку де товар? Така картина стала звичною в роки останнього десятиліття для великих міст країни.Це стало результатом всім відомої політики китайського керівництва, апогеєм якої можна назвати гасло, «Одна родина – одна дитина». В містах її виконання було найпростіше простежити, використовуючи всі засоби впливу на населення. Нехай пробачать автора активістки феміністичного руху, але більшість родин, в цих жорстких умовах, воліла б бачити тією єдиної дитиною хлопчика, оскільки дівчинка не була носієм родинного прізвища, і єдина дитина жіночої статі була кінцем «династії». Досить широкою стала практика абортів, коли жінка дізнавалася про стать дитини, і вона її не влаштовувала. Таким чином штучно почала зменшуватись жіноча частка молодого населення КНР. Спочатку це нікого не турбувало, але прийшов той момент, коли мати заявила синові: «Я хочу онуків». І почався щасливий процес пошуку нареченої, який спочатку проходив швидко, потім довше, ну подумаєш різниця в віці 2-3 роки, на користь нареченої, потім ще довше і нарешті затягнуся до нескінченності. Суспільство опинилося перед страшним фактом – наречених на всіх не вистачить! В цей момент і забідкалися колись щасливі батьки: Ну є у них син, а толку з цього факту? Син є, а онуків немає, кому передати прізвище? Все, родина гине…
Як результат, природа знову бере все в свої руки, згадуємо школу, в якій ми чули таке словосполучення, як природний відбір. Так, правий був Дарвін: відбір існує. Тепер ролі змінились, і вже не батьки нареченого, а батьки нареченої заявляють наліво і направо, що той жених нам не підходить, бо без освіти, той без роботи, а той прийшов не вчасно. Але піком такої нерівності стали вище згадані площі в містах. Їх можна назвати клубами за інтересом, основна мета одних знайти гідного нареченого для доньки, мета інших — просто наречену для сина.
Батьки нареченого зазвичай беруть такі речі, як фотографії сина, диплом про вищу освіту, документ, що підтверджує наявність у нього пристойної роботи, в той час як інша сторона, якщо і має фотокартку доньки, то вважайте вам пощастило. Але навіть такі зустрічі в парках не змінять сумної статистики, що декілька мільйонів молодих громадян Китаю не знайшли своєї половинки.В цих умовах є цікавою ситуація з малими народами, котрі мешкають на території Китайської Народної Республіки, вони складають близько 7% населення. Для них роблять негласні поблажки, також замішані на гендерному принципі. Так, якщо в такій родині народилася дівчинка, то влада може дозволити і другі пологи.Потрібно мати на увазі, що дана проблема торкається в основному міського населення Піднебесної. В сільських місцевостях, особливо розташованих в горах чи в інших важкодоступних районах країни, проблема полягає в іншому. Там, як і раніше, потрібні робочі руки, і ця потреба компенсується кількістю дітей у родині. Але проблему міграції і демографічної ситуації у сільській місцевості автор свідомо опускає, оскільки вони заслуговують окремого дослідження.Дана стаття змалювала один з аспектів соціально-демографічних протиріч і проблем у такій державі, як Китай. Була вона покликана зруйнувати певні стереотипи і міфологеми, пов’язані з цією країною.
Я.Сергій
 Куточки України. Ізяслав. Перше, що спадає на думку, коли чуєш назву цього міста – це щось давнє і загадкове (якщо ти пересічний мешканець планети Земля), щось давньоруське, пов`язане з одним із удільних князів, якесь місто регіонального значення, мешканці якого пишаються своєю «великою» історією (якщо ти маєш хоч якесь відношення до історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка). І це правда, але, нажаль тільки частково. Коли я вперше сюди потрапила, то мене охопив жахливо-шоковий стан, я звичайно бачила як можна спотворити прекрасне місце людською недбалістю, але щоб так сильно... Місто нагадує собою книгу з жанру історії, та ні... скоріше історичної фантастики: залишки кам`яної архітектури XVI ст., руїни палацу XVIII ст., в якому «місцеві аборигени» влаштували суспільну вбиральню, оборонний костел Іоана Хрестителя 1599 року (проходячи повз який, треба бути навпрочуд обережним – місцевим собакам все одно, що ти цікавишся архітектурою... а про те, щоб зайти всередину, мова взагалі не йде – з секунди на секунду можуть завалитися залишки стелі, а якщо не заваляться, то можна неодмінно «нарватися» на представників місцевих нарко-тінейджерів), цим список історичних пам`яток не завершується,- ще тут є і, костел, і монастир отців Бернардинців, в якому розміщюється в`язниця та інші історичні будівлі, і все це знаходиться по різних частинах міста, а між ними дорога, але яка(!): часом без покриття, часом з вічними калюжами, а іноді трапляються просто страшні дірки (та ні, це цілі провалля, дно яких одразу не побачиш). Зате тепер складається певна уява про те як могла виглядати Україна в часи «Руїни»...Ця трошки «поплюндрована» часом місцевість була заселена ще в пізньому палеоліті (1970 року знайдено рештки житла в 75 м2), але тільки за часів Київської Русі тут виникає місто. Час виникнення є суперечливим. Дискутуються 2 версії, що витікають з джерел (1: у X ст. Володимир виділив тут поселення сину від Рогнеди Ізяславу, 2: у XII ст. місто заснував князь Ізяслав Мстиславович). З XIV ст. Острозькі володіли містом, а в XV ст. одна з їх гілок – Заславські. Саме вони у 1466 році збудували тут дерев`яний замок, що був замінений на кам`яний в 1539р. Його залишки ще й досі слугують мальовничим місцем випасу коней, які це точно оцінили. Вищезгаданий монастир Бернардинців почав зводитись після Берестейської унії і був вдало вписаний в ланшафт. Мабуть, саме те, що він був обнесений 6-метровими стінами, надихнуло створити тут в XX ст. колонію суворого режиму. У XVIII ст. князі Сангушки дали місту друге життя, після того як воно було «шоковано» татарськими і селянськими війнами. 1754 року місто отримало Магдебурське право, в цих же роках зводиться костел святого Йосифа, що зараз чи не єдиний, який претендує на солідний вигляд (ще на це претендує Троїцький храм XX ст.) Збудували Сангушки тут і грандіозний палац, який і зараз вражає (причому не тільки розрухою і городами у «внутрішньому дворику», а і масштабністю та водночас простотою і витриманістю стилю. Ізяслав перетинається річкою Горинь, що в останні роки трохи пересохла, та все ж створює мальовничу панораму. Є ще одна солодка приємність і величезна рідкість, як для нашого часу – в місцевому магазині можна було придбати книжку про Ізяслав (автор – І.І.Міньков). Та якщо не зважати на певну екзотику, навіяну місту останніми роками, Ізяслав буде цікавий всім, кому не байдужа історія (і тим хто не сильно боїться собак).
leo
|
