[Щербина М.]
Провчившись пару років за новою геніальною системою, студенти винайшли способи вирішення своїх проблем. Їх можна виразити так — 5 хвилин позору за кафедрою і пару балів маєш. І так можна прожити весь семестр не боячись йти на сесію. Скажете це не правильно? Запропонуйте щось інше! Достатньо лише подивитись на плани семінарських занять, які не змінювались ще за часів Кучми. Як вони можуть відповідати вимогам теперішнього дня! Цікаво, а змогли б викладачі сісти ввечері і написати 5 питань з одного семінару повністю по джерелам, по рідкісним книгам, по документам і ще 4 питання по іншому — аналогічно? А потім прийти на семінар, на якому їм не дадуть і слова сказати — бо, бачте, часу не має, “переходимо до наступного запитання”, так ще й ні єдиного балу не заробити проспавши при тому 3 години! Панове, навіщо воно таке треба, коли на твою працю всі чхати хочуть. А потім перед екзаменом говорять, що у вас балів не має і ви не вчитесь! Знаєте, тоді краще зайти в google, роздрукувати пару листочків тексту на безглузді доповнення і сидіти собі з балами. Ще й підвищену стипендію отримувати. А ви думали відмінники документи читають? Не смішіть себе та інших: всі вчаться тільки на першому курсі.
Як пишуться модулі? Одна людина з однієї групи робить шпори, які масово друкуються на ксероксі. Викладачі лякають всіх, що кожна група отримає різні питання, але це нічого не змінює. Матеріал читається однаковий. Як здаються екзамени? Та як і раніше — просто все залежить від того, скільки ти маєш стартових балів. О, важливим є ще викладацький елемент у виведенні підсумків. Метри старої закалки зовсім не хочуть або не можуть розбиратись в новій системі навчання і виставляють бали в кінці семестру, коли студент не може навіть на них глянути. А оприлюднюють їх під час екзамену. І не раз було, коли студент, який весь час спав на семінарах, отримував 55 балів, а людина, що за весь семестр і годинки не поспала сидячи за книжками — отримала аж мінімум! І все, нічого ти, юний студент, не доведеш. Все проставлено, все офіційно і хоч об стіну бийся. Студент завжди не правий. Він терорист в очах викладача.
Ми, студенти, також люди і можемо боротися проти несправедливості. Хочете, щоб ми вчились? Не погрожуйте нам балами і ми не будемо за ними ганятись. Завжди можна домовитись, але хто робитиме перший крок? Ми найперші потрапили в цю систему, тому навіть не можемо уявити як можна працювати не думаючи про бали, модулі та вираховувати їх суму. Наше перебування в університеті поділено на рівну кількість кредитів, неначе ми потрапили в систему, в якій ходимо по колу і до сьогодні.
[Ковбасюк Стефанія]
Бажання володіти жінками у чоловіків в крові. Причому, вони рідко бувають вдоволені тим, що мають. У філософів часто зустрічається думка про спільність майна, спільність жінок ( варто лише згадати маздакітів чи того ж Платона з його „ Державою”, чи Томаса Мора...). Право ж жінок на усіх чоловіків у цих чудових творах чомусь ніхто до кінця так і не визначив. Чому? Щоб знайти відповідь на це питання не потрібно бути генієм: про які права може йти мова у істот, яких навіть Біблія без особливих вагань ставить в один логічний ряд з майном? У майна ж не може бути права на свого господаря. Найбільш повного вираження думка про істинне призначення жінок та їх природні права знайшла у творах одіозного маркіза де Сада, дозволю собі тут зацитувати одну з його сентенцій: „ Жінки ж існуть для того, щоб приносити насолоду всім, а не забезпечувати привілейоване та егоїстичне щастя”. Згодом він розвиває свою думку, заявляючи, що жінки не мають права нікому відмовляти, бо створені для задоволення усіх, хто цього потребує.
Зогляду на досить однозначну гендерну політику шановних чоловіків, у цій статті мені хотілось би зупинитись на тих жінках, які, належачи усім, не належали, фактично, нікому – гейшах. „Японських гетерах”...
Про них усі чули і мало хто що знає насправді. Саме слово складається з двох частин: „гей”- що означає „ мистецтво” та „ся”- що значить людина. Людина мистецтва. З самої назви зрозуміло що справжня гейша має вміти: співати, гарно танцювати, грати на музичних інструментах – на сямісені ( щось на зразок гітари, яка обтягнена шкірою кішки), барабані-цуцумі та японській флейті фуе. І, звичайно, вона має вміти, згідно з усіми існуючими традиціями, провести чайну церемонію. А ще підтримати бесіду на будь-яку тему. Завжди красива, цікава та у гарному настрої – мрія кожного чоловіка і, напевно, не лише у Японії.
Перші згадки про гейш відносяться до 7 століття, перший „ Дім задоволення” відкрився в 16 столітті. З самого початку, так і до сьогодні, гейші зазвичай ніколи не ділять ліжко з усіма своїми клієнтами, вони приносять задоволення не фізичне, але моральне.
В своєму житті кожна гейша проходить декілька етапів. Перший починається з того моменту, коли дівчину батьки ( з доброї волі та за непоганий гонорар) віддають в окію – школу для майбутніх гейш, де вони і навчаться всьому, що їм надалі знадобиться для блискучої кар’єри. В окії майко ( дівчина-учениця) вчиться не лише мистецтвам, але і покорі, бо умови життя дівчат там не цукор – вони виконують будь-які господарські роботи, і мають це робити без жодних нарікань. Коли дівчина-майко вже була готова для „ виходу у світ” їй не обійтись без реклами, яку для неї організовує „ старша сестра”-доросла гейша-покровителька. Наступним етапом у житті гейші стає церемонія мідзуаге, „ вода, що піднімається”. Просто кажучи, це продаж невинності. Продаж гейшою своєї першої ночі. Для цього вона розсилає знайомим чоловікам рисовий торт екубо з невеликою впадинкою червоного кольору у центрі. Далі йде аукціон серед бажаючих.
Після мідзуаге гейша починає шукати собі данну, чоловіка – покровителя, який і домовляється про „ викуп” коханої з дому гейш. Бути данною – задоволення не з дешевих, адже окрім законної дружини треба повністю утримувати коханку – гейшу, купувати їй кімоно, дорогоцінності, косметику, годувати і т.д.
Що ж до дружин, то вони не проти. Головне, щоб їм видавалась належна сумма на ведення господарства та одяг. Інколи дружини самі сприяють тому, щоб їх чоловік проводив час із гейшами, адже вважають його відсутність вдома запорукою сімейного щастя...
Японці таки знайшли спосіб зберегти гармонію існування, втрачену європейцями, дружина дружиною, але в житті має бути місце для жінки-мрії...
ВАША боротьба проти хабарництва
Ми живемо в країні, де хабарництво є нормальним явищем, як то сходити зранку в душ. Ця стаття присвячена перш за все студентам, нашому майбутньому, нашій надії. Шкода, що це смішно звучить. Але добре, що ще залишились люди, які борються проти цих злочинів, що підривають імідж не тільки країни. Ми хочемо, щоб цих людей стало більше, щоб студентство адекватно реагувало на такі явища, і щоб вони це викорінювали. Наша Alma mater займає чи не перше місце по таким делікатним справам у рейтингу всіх університетів України. Це офіційна інформація. Можете послухати нашого президента. Ми свідки цих подій і стверджуємо, що це правда. Дуже поширеним видом хабарів являються т.зв. презенти. Одна справа, коли це робиться від душі на День Народження, а не перед заліком чи сесією. Це поширене явище, всі про це знають. Але офіційно це є хабарем, що давно було заборонене. Дарувати подарунки дозволяється лише на День вчителя. Зазначимо, що, якщо ви даруєте презент — то ви також являєтесь учасником злочину, а отже можете нести кримінальну відповідальність. Далі. Поширеним видом хабарництва є добровільний обмін за гроші — продаж, наприклад, книжок, статей за оцінки, чи за успішний залік. Ви купуєте книжку, а вам ставлять підпис. За це можете нести досить тяжку відповідальність, якщо будете на цьому спіймані. Ну і основний вид — ви за свої гроші купуєте собі оцінки, заліки, екзамени, дипломи та ін. Всі, напевно, розуміють, на скільки це є серйозною справою. Зазвичай, ніхто нікого не здає, але в житті всяке буває і для вас це може погано закінчитись. Ви раптом потрапите до слідчого ізолятора, де вам попадеться міліціянт, який відповідально відноситься до своєї роботи, на відміну від вас.
Порушення прав студента поширилося настільки, що до цього звикли. Краще ми будемо віддавати багато свого вільного часу, багато грошей, будемо принижувати себе, ніж "мати клопіт" захищати свої права?!? Так, із студентів вимагають хабарі (як у відвертій формі грошима, так і в прихованій — через примус купівлі брошурок, посібників, книжечок та іншого "непотребу"). Для вирішення проблем "місцевого" рівня варто використовувати такі засоби, як висвітлення даної проблеми у виступах факультетської команди КВК; варто написати статтю до стінної газети, узагалі використати будь-який спосіб для публічного обговорення проблеми. Піднімайте питання на зборах групи, факультету в органах студентського самоврядування чи в профспілці. Проблему, про яку говорять уголос, майже неможливо ігнорувати і відповідальні особи будуть змушені зайнятися її розв'язанням. У тих випадках, коли вам здається, що скарга до посадових осіб університету та органів студентського самоврядування не зарадить справі, звертайтесь до органів внутрішніх справ, прокуратури (яка наглядає за дотриманням закону), головного управління освіти та науки облдержадміністрації, міністерства освіти і науки України.
Захищайте свої права, бо окрім вас цим займатись ніхто не буде. Більшість завжди мовчить і сліпо ходить за натовпом, але тільки сміливі можуть змінити світ своїми силами.
Проблеми з пам'яттю? Тоді вам дорога до міліції
[Шатіло Міла
За неофіційною статистикою нашого факультету халепа “загублених студентських” – дуже розповсюджена серед студентства. Найчастіше, коли це трапляється, то загнана навчанням людина просто-напросто розгублюється і впадає в паніку, не знаючи, що робити. Є різні шляхи, які ведуть до втрати студентського квитка – його можуть вкрасти, і взяти на нього купу книжок з бібліотеки Максимовича, а потім Ви будете мати «приємну» розмову з сердитими співробітниками. Його можуть також вкрасти, коли він буде у ваших особистих речах (у сумці, верхньому одязі чи в гаманці), що активно практикується в червоних стінах (!!!!). Нарешті, Ви можете його просто, по-людськи, загубити – він, наприклад, випаде у вас з кишені на вулиці. Що ж робити далі?...
Перерахуємо те, що автоматично втрачається з цим документом: відвідування бібліотек університету, пільгові квитки (транспорт, музеї). До цього всього Ви ще будете кожен раз по 10 хвилин пояснювати охороні що Ви тут навчаєтесь, проходячи в наш корпус…
Для того, щоб зрозуміти усі «тонкощі» проблеми, редакція “Gaudeamus” «загубила» студентський квиток на вулиці Володимирській. Через 15 хвилин ми впевнились, що в нашій країні нічого просто так, без діла не валяється, а три пости охоронців не дивляться «шо де випало», і пластиковий документ вже підібрали. Далі все іде по давно написаному сценарію: треба попередити деканат про втрату. Там Вам поспівчувають і розкажуть, що після того, як ви напишете заяву у районному відділенні міліції (за місцем проживання або за місцем втрати студентського) і Вам видадуть довідку, треба повертатися до деканату і писати заяву на ім’я декана факультету. Тоді студентський відновлять, але це буде тільки в серпні.
Шевченківське РУ ГУ МВС України знаходиться на вул. Герцена 9 (15 хвилин від метро Лук`янівська). Зовні це грізна будівля, але всередині там працюють справжні лицарі країни. Там є комфортабельні крісла – дерев’яні і без ручок, сидить охорона. Такими дрібними справами, як наша, там опікується слідчий, який, однак, був на виклику. Нам сильно порекомендували його дочекатися. Слідчий був уважний і, втішаючи нас, детально складав заяву. Давши прочитати само складену заяву, попросив підпис. При цьому весь час нас уважно досліджували співробітники цього закладу. Загалом наші «стражі порядку» склали приємне враження, хоч було трохи моторошно. Забрати довідку, щоб віднести до деканату треба було через 10 днів.
Отже, як виявилося, відновлення студентського – це справа, яка з’їдає багато часу, проте можна дізнатись багато нового, поспілкувавшись з цілою купою людей, та все ж губити цей документ Вам не радимо. Дивіться за своїми речами!!!
На останнє, хотілося б сказати, що в нашій країні ще не перевелися відповідальні люди і студентський квиток був переданий таємничим незнайомцем у деканат (можливо шанувальником! ). Так закінчилась наша історія, однак історія багатьох інших студентів ще триває – вони всюди купують повні ж/д квитки, не відвідують бібліотеки і чекають, коли їм відновлять це пластикове посвідчення…
